Кожна історія війни варта стати книгою. Це без перебільшення. Інколи слухаєш розповіді й не можеш повірити, що це реальні події 21 століття. Люди втікають від обстрілів, живуть у підвалах, їдуть у невідомість і, незважаючи на все, знаходять у собі сили починати життя з початку. Сьогоднішня історія про сміливість.
Привіт, я Михайло Михайлов. Народився у Святогірську Донецької області. Потім переїхав до Харкова, де займався вантажним таксі. Але під час літнього сезону повертався до батьків, щоб допомагати з бізнесом – у них у Святогірську ресторан та піцерія.
Наприкінці лютого я знову поїхав у Святогі рськ. Ми планували перебудувати ресторан, дещо оновити.
24 лютого о 4:30 до мене подзвонила дружина (вона була в Харкові з нашою новонародженою дитиною). Сказала про вибухи. Я зібрався за 5 хвилин і виїхав до сім’ї.
Згадую ці події, і наче стою під холодним душем. Їдеш-їдеш, а з усіх боків дим. Чуєш вибухи, аж вікна дрижать. Техніка, військові… Було страшно. У Харкові ми обладнали підвал, де жили 10 днів. Спершу я ще допомагав з гуманітарною допомогою, але, коли поруч зі складом “прилетіло”, дружила наполягла, щоб я залишився у безпечному місці. Зрештою, і її розумію, адже вона сама зі зовсім маленькою дитиною.
Потім переїхали у Дніпро, тоді у Вінницю і, зрештою, у Волинську область. Три місяці жили ще з двома сім’ями на 70 квадратних метрах. Постійно чекали, що от-от можна буде повернутися.
У новинах не розвиднялося, тож знайшли житло в Луцьку й почали облаштовуватися.
Десь у соцмережах побачив оголошення про програму “Антикризове управління під час війни та локальних змін”. Вирішив взяти участь. Проект допоміг мені швидше зорієнтуватися в нових умовах ведення бізнесу. Дякую Русланові Бельтюкову за досвід, яким поділився.
Щодо планів – вони не дуже довгострокові. Більше ніж на кілька тижнів немає сенсу планувати. Час покаже.
Батьки допомогли відкрити в Луцьку паб. Назвали “Борис Джонсон паб”. Все в англійському стилі, зі зображеннями й цитатами Бориса Джонсона. Так ми йому віддячили за все, щоб робить для України.